3 грудня - непомітна дата в календарі пересічного громадянина. Завжди напередодні цієї дати, Міжнародного дня інвалідів, в засобах масової інформації висвітлюють проблеми людей з особливими потребами. Сьогодні нас спонукає до роздумів історія одного юнака, звичайної людини. Він той, про кого в Європі кажуть «людина з особливими потребами», толерантні українці говорять «людина з обмеженими можливостями», а держава називає їх просто «інваліди». Ярослав з дитинства хворий на дитячий церебральний параліч, він дуже погано ходить, користується при пересуванні палицею, часто потребує підтримки. Хлопець обожнює книги та годинами читає історичну літературу в Інтернеті. Розвиває силу волі – постійно виконує спортивні вправи. Любить сім’ю – маму і сестру.
Так от, до вашої уваги роздуми про життя Ярослава Петерика з Мелітополя. Нижче пряма мова.
«Саме третього грудня про нас згадають, привернуть увагу громадськості до захисту прав та гідності людей з інвалідністю: хтось промовисто сповістить по телевізору, як всі піклуються про інвалідів, хтось проведе якусь зустріч-свято з тими, що зможуть дібратись, наша сім’я: мама та сестра влаштують смачну вечерю. І так вже багато років.
Мені 34 роки. Мама розповідала, що якось, коли мені було два роки і ми лікувались в Запоріжжі, до відділення приходили студенти-медики і дуже дивувались, що така мала дитина з ними добре спілкується і навіть називає свою хворобу – ДЦП. Минули роки, я отримав маю вищу освіту, цікавлюсь історією».
Ярослав щиро радіє, що має значну кількість історичних книг, які йому дарують рідні та знайомі, показує найцікавіші, пропонує прочитати…Згодом запитує і сам дає відповідь:
«Щось не згадаю, чи були в історії роки, коли про інвалідів хтось по-справжньому піклувався? В Древній Спарті позбавлялись від немовлят з фізичними вадами, в середні віки – немічних прихищала церква. В ХХ столітті – 1981 рік був проголошений Міжнародним роком інвалідів. І нарешті, важливим кроком стало прийняття Конвенції ООН про права інвалідів в 2006 році, Верховна Рада України ратифікувала її в 2009 році. Відтепер держава зобов’язалася приділяти увагу людям з особливими потребами їх благополуччю та розвитку, забезпеченню всіх необхідних потреб і загальних прав життя людини в сучасному демократичному світі.
Так, у варіанті Генеральної Асамблеї ООН англійською мовою – Convention on the Rights of Persons with Disabilities, проте, при перекладі українською офіційно використали назву – Конвенція про права інвалідів. Таке ключове слово, як «людина» в контексті не використано. Так як поспіхом знехтували законодавством, так чинять і в реальних справах: соціальний захист більш формальний, бо передбачає постійний збір якихось документів, вимагає імпліцитно позиції «прохача» певних пільг. Більш того, ці «пільги» частіше повинен забезпечувати бюджет громади, але десятиліттями на пільги грошей немає. Та мова не про інваліда, а про людину, що має інвалідність…
Таких людей в Україні майже 3 млн. громадян, вони почуваються виключеними з життя суспільства. Якщо вже в законодавстві забули назвати нас людиною, то хоч в загальноприйнятих нормах позначайте коректно: людина з обмеженими можливостями, людина з особливими потребами, людина з інвалідністю, людина, що має вади здоров’я.
Проголошуючи право на навчання, лікування, дозвілля тощо, забувають подбати про доступність та безбар’єрність, цинічно нагадують про безкоштовний проїзд в громадському транспорті. В нашому місті громадського транспорту немає, та й якби був, то чи доберусь я – людина з І групою інвалідності до того транспорту? Наявність в місті реабілітаційного центру для інвалідів аж ніяк не вирішує проблеми, адміністрації закладу байдуже, що велика кількість тих, хто бажає отримати послуги, не може цього зробити через неможливість дібратись до центру. І це при наявності транспорту в закладі. Отже, хто дійшов, хто знайшов можливість скористатись послугами таксі чи власним авто, ті й отримають реабілітацію, а інші – милуються природою, дивлячись у вікно, або, як я – читають, читають, читають … Тож коректно, запрошуючи людей з інвалідністю на свято, на зустріч чи інший захід, поцікавитись, чи зможе ця людина дістатись місця заходу. Я не завжди маю змогу відвідувати заходи, тільки тоді, коли сім’я замовляє таксі, та це недешево. Краще ці гроші витратити на ліки, або книги.
Нерідко ми є пасивними саме через бар’єри, які перетворюють нас в «безпорадного інваліда-споживача». Безліч бар’єрів вимагають від нас надзусиль, вміння боротись, але через хворобу на боротьбу «з вітряками» у нас не вистачає сил. Та й основна проблема не у відсутності пандусів чи в недостатній кількості візків. Наявність пандуса на центральній вулиці не полегшить пересування людини з інвалідністю, яка проживає у віддаленому районі міста.
Щодо нашого міста, то тут для людей з інвалідністю немає доступу до суспільних місць: закладів освіти, медичного обслуговування, місць відпочинку тощо. Дякую тобі, місцева влада, що ти не надала мені навіть можливості брати участь в процедурі виборів. Цинічно запросивши мене до участі у чергових виборах 25 жовтня 2015 року при виборчій дільниці № 230721 і, вказавши в запрошенні про можливість проголосувати за місцем перебування, всі забули про «виборця», який чекав комісію і сподівався на можливість використати своє право на волевиявлення. Після телефонних нагадувань хтось там з комісії відповів: «Чекайте». Я дивився у вікно, чекав до вечора. Зараз пройшов час, та навіть вибачитись не спромоглися.
Як педагог за освітою, я переконаний, що ізоляція людей з вадами здоров’я не на користь і здоровим людям, молоді, дітям. Дивує нетактовна поведінка тих, хто відверто розглядає людину, яка має вади, хто не помічає літньої людини, якій треба допомогти, навіть проходить байдуже, коли звичайній людині стало зле. Я дивлюсь у вікно, милуюсь красою природи, і думаю, що ніякі пандуси, підйомники, поручні чи візки не зменшать відстані між людиною хворою та здоровою. Наша країна намагається досягти рівня повноцінної правової держави, але поки що не вистачає конкретних ефективних дій. Додають оптимізму ініціативи громадських організацій, передусім, благодійного об’єднання Соціальний фонд», які морально підтримують».
Ярослав, помітивши смуток в моїх очах, делікатно змінив тему, «занурив» мене далеко в історію людства, безупинно розповідав про інші часи. Повертаючись додому, я по-іншому подивилась на світ і згадала відому аксіому – цінність суспільства визначається його відношенням до дітей, людей похилого віку, хворих, всіх, хто потребує піклування.
Автор: Юлия ОЛЬХОВСКАЯ